Спогади – це чарівний одяг, який від використання не зношується.
Р. Л. Стівенсон.
«Так ти йдеш , отак несподівано, так швидко?»-тремтить мій голос, який змінився від хвилювання до невпізнання. «Йду»-посміхається Дитинство і торкається мого плеча теплою лодонею. Я відвертаюся , бо не хочу , щоб йому було видно мої сльози , які ллються струменем . «сльози? до чого вони?» - дзвінким голосом мовило дитинство. але я затято мовчу – образа заполонила моє серце . Ще мить повагавшись сказало : « я йду ген за небокрай , вказку мрій , в полонину снів». «що ж- іди , лишай мене!» -гнівно кидаю я , не стримавши дану самій собі обітницю мовчати . «ну що ж ти , я буду завжди з тобою . в кожній струні твоєї душі». здивовано підводжу очі: «але ж ти . . . йдеш?». «Люба моя , так , я йду , але лишаюся в твоїй ПАМ ЯТІ , твоєму серці спогадами» .Мій сум , як рукою знімає , а на зміну приходить вихор щастя: « Так! Так … але ж уже тебе не буде насправді» . Сум знову поволі закрадався . « А хіба за цим потрібно жалкувати? Тебе чекають нові горизонти життя , такі манливо – чаруючі , такі радісно – хвилюючі і неповторні». Розумію , але … невпевнено продовжую , - але важко так прощатись» . Дитинство усміхнено спостерігало за мною. Його очі були сповнені такою дитячою пустотливістю, вічною безтурботністю, безкінечною веселістю та променем материнського тепла. «Пам’ятаєш – каже воно, - сплетений перший вінок з кульбаби , теплий сонячний дощ , який захопив зненацька … Сльози , багато сліз через розбите коліно. Перша буква , слово … подруга … Пам’ятаєш?». Запитливо дивиться , здається , на в очі , а в саму душу . Журливо посміхаюсь: «Так , пам’ятаю». Замислююсь: « А може лишишся ще на кілька днів?» , хоча розумію , що надіятись марно. «Ні» - знову посміхнулося своїм сонячним усміхом. «Посидь зі мною ще кілька хвилин , благаю» - по щоках покотилися кришталеві сльози. «Добре , кілька хвилин» - змилостивилось воно. І ми вдвох сиділи на шовковій траві, поринувши у спогади .Хвилини пролетіли , як мить. Дитинство поволі підвелось. Ми мовчали , бо вже не було сил прощатись, не було сил вимовити бодай слово. І легкими , вільними кроками віддалялося за небокрай , не обертаючись. «Спогади» - шепотів вітер. «Спогади» - співав соловейко. « Спогади» - нашіптувала матінка земля.
А назустріч , з небесної блакиті , ішла уже овіяна коханням та жадобою нових вражень Юність. Моя прекрасна , моя незабутня , моя чарівна …
Р. Л. Стівенсон.
«Так ти йдеш , отак несподівано, так швидко?»-тремтить мій голос, який змінився від хвилювання до невпізнання. «Йду»-посміхається Дитинство і торкається мого плеча теплою лодонею. Я відвертаюся , бо не хочу , щоб йому було видно мої сльози , які ллються струменем . «сльози? до чого вони?» - дзвінким голосом мовило дитинство. але я затято мовчу – образа заполонила моє серце . Ще мить повагавшись сказало : « я йду ген за небокрай , вказку мрій , в полонину снів». «що ж- іди , лишай мене!» -гнівно кидаю я , не стримавши дану самій собі обітницю мовчати . «ну що ж ти , я буду завжди з тобою . в кожній струні твоєї душі». здивовано підводжу очі: «але ж ти . . . йдеш?». «Люба моя , так , я йду , але лишаюся в твоїй ПАМ ЯТІ , твоєму серці спогадами» .Мій сум , як рукою знімає , а на зміну приходить вихор щастя: « Так! Так … але ж уже тебе не буде насправді» . Сум знову поволі закрадався . « А хіба за цим потрібно жалкувати? Тебе чекають нові горизонти життя , такі манливо – чаруючі , такі радісно – хвилюючі і неповторні». Розумію , але … невпевнено продовжую , - але важко так прощатись» . Дитинство усміхнено спостерігало за мною. Його очі були сповнені такою дитячою пустотливістю, вічною безтурботністю, безкінечною веселістю та променем материнського тепла. «Пам’ятаєш – каже воно, - сплетений перший вінок з кульбаби , теплий сонячний дощ , який захопив зненацька … Сльози , багато сліз через розбите коліно. Перша буква , слово … подруга … Пам’ятаєш?». Запитливо дивиться , здається , на в очі , а в саму душу . Журливо посміхаюсь: «Так , пам’ятаю». Замислююсь: « А може лишишся ще на кілька днів?» , хоча розумію , що надіятись марно. «Ні» - знову посміхнулося своїм сонячним усміхом. «Посидь зі мною ще кілька хвилин , благаю» - по щоках покотилися кришталеві сльози. «Добре , кілька хвилин» - змилостивилось воно. І ми вдвох сиділи на шовковій траві, поринувши у спогади .Хвилини пролетіли , як мить. Дитинство поволі підвелось. Ми мовчали , бо вже не було сил прощатись, не було сил вимовити бодай слово. І легкими , вільними кроками віддалялося за небокрай , не обертаючись. «Спогади» - шепотів вітер. «Спогади» - співав соловейко. « Спогади» - нашіптувала матінка земля.
А назустріч , з небесної блакиті , ішла уже овіяна коханням та жадобою нових вражень Юність. Моя прекрасна , моя незабутня , моя чарівна …